До Вашої уваги стаття ужгородського рома, журналіста та громадського діяча – Віктора Човки. Віктор отримав дві вищі освіти,
здобувши фах економіста (спеціальність «фінанси та кредит») та психолога в
місцевих університетах. Окрім того, свого часу Віктор також навчався у
Центральноєвропейському університеті у м. Будапешт за спеціальною
програмою для ромів «Roma English Language Program» в рамках програми
Фонду «Open Society Foundation» (Відкритого Суспільства).
Наша розмова піде про війну та її вплив, про долі та становище закарпатських ромських родин, про міграцію, про захист України.
Як відомо, у Закарпатській області роми складають найбільшу частку від усіх ромів нашої країни. За підрахунками місцевих ромських неурядових організацій, до війни на Закарпатті проживало 70-80 тисяч ромів, більшість з них – у компактних поселеннях (так званих таборах), яких нараховується більше ніж 150 по всій області. Але ця статистика різко змінилась з початком 2022 року. Сьогодні доволі складно назвати навіть приблизну кількість місцевих та не місцевих ромів, які проживають в області.
Варто зауважити, що етнічний склад закарпатських ромів не є однорідним, він складається з кількох груп: наприклад, угорські, словацькі, роми-келдерари (румунські). Кожна група розмовляє своїм місцевим діалектом, а більшість ромів, які проживають у Мукачівському та Берегівському районах, розмовляють угорською мовою, зовсім не володіючи та не розуміючи ромську.
Закарпаття нині не лише «на краю війни», а і куточок, де проживають представники різних національних меншин, які стали на боротьбу за Україну. Одним з них був і вже відомий ужгородець Віктор Ільчак.
Віктор Ільчак – доброволець, батько чотирьох дітей, проживає у найбільшому «ромському» мікрорайоні Ужгорода – на Радванці. У 2015 році пішов добровольцем боронити країну в складі Збройних сил. Після початку повномасштабного вторгнення росії продовжив виконувати бойові завдання на Сході України. Став механіком-водієм БМП-2. У ході бойових дій Віктор отримав кілька поранень, які, на щастя, були не критичними, пройшов курс реабілітації та лікування.
Люди досить часто зі здивуванням дізнаються, що ромські чоловіки нарівні з іншими воюють у лавах ЗСУ. Для них це незвично. Дуже багато ромів із Закарпаття сьогодні на фронті, у багатьох ромських родинах є військові. Наприклад, і в моїй родині також: мій двоюрідний брат – Альберт Човка – прикордонник, довгий час перебував на фронті в одній з найгарячіших «точок» під Бахмутом.
На жаль, жорстокі реалії війни призводять до того, що останнім часом ми часто отримуємо сумні новини з фронту… Кожного дня прощаємось з нашими героями… За Батьківщину віддали життя такі ромські солдати: Дмитро Кафланович з Мукачева, Степан Ракоші з Берегова, Андрій Салка з Ужгорода, Олексій Тирпак з Тур’ї Пасіки Ужгородського району, Юрій Вароді з Ужгорода. Це лише ті, про кого я знав.
Дуже важливо аби про таких ромів-героїв згадувала і не забувала наша держава, аби і ромські солдати отримували подяки та нагороди нарівні з іншими. Так під час війни ми зможемо хоч трохи змінити негативні стереотипи щодо ромів. Ромські військові добре знають і розуміють, що до війни їхні громади зазнавали різних форм дискримінацій, а роми в Україні часто стикалися з погромами та нападами з боку ультраправих груп. Вони також усвідомлюють, що їхні родини та громади сьогодні продовжують стикатися з упередженим ставленням вже як біженці чи вимушені переселенці. Проте вони демонструють високий рівень героїзму та моральної стійкості. Від одного ромського лідера чув такий вислів: «Одна справа – це боротися за свою країну, коли ти знаєш, що до тебе ставляться як до рівного, а інша справа – коли ти знаєш, що ні».
Я, як журналіст, спілкуючись з ромами-переселенцями часто чую скарги на дискримінацію за етнічною ознакою та про порушення таких прав переселенців-ромів як право на житло, на отримання соціальних послуг або ж на отримання гуманітарної допомоги. Причому, ці прояви дискримінації відбуваються як в Україні, так і по всій Європі. Один з таких випадків дискримінації за етнічною ознакою, про який мені відомо, стався на початку війни у 2022 році у Чеській Республіці. Там відбувся сегрегаційний поділ переселенців на ромів і не ромів під час розселення у соціальному житлі. Так ось, виключно ромські родини з маленькими дітьми заселили в місцеву в’язницю, навіть фото-доказ цьому є.
З початку війни в Україні ромські громадські активісти, звичайні роми Закарпаття активно долучалися до волонтерського руху. Вони розміщували переселенців у своїх будинках, годували та зігрівали їх, роздавали гуманітарну допомогу. Зауважу, що допомога надавалася без огляду на національну приналежність людини. У ромських оселях Ужгорода місяцями безкоштовно проживали прості українці з Харкова, Маріуполя, Запоріжжя. Кожен і досі має свій фронт роботи. Про це вже багато говорили інші ромські лідери, але я ніколи не втомлюся про це говорити.
На Закарпатті і до війни ситуація з ромськими громадами була важкою. Величезний масив проблем ще більше поглибила війна. Майже кожна сфера суспільного життя, якої торкаються ромські родини, ставить той чи інший «невидимий» бар’єр, а це тягне за собою проблеми у пошуку роботи, труднощі з оформленням різного роду документів, проблеми рівного та якісного доступу до освітніх, медичних, соціальних послуг. Роми традиційно зазнають недоброзичливого ставлення з боку працівників правоохоронних органів. Індивідуальні проблеми ромських родин помножуються на загальні проблеми у місцях їхнього компактного проживання. Маю на увазі ромські поселення – де переважно відсутні асфальтовані дороги, нема водогонів та каналізацій, люди опалюють свої будинки дровами або ж відходами. Документація на земельні ділянки та власне житло також практично відсутня у людей. І кінця-краю вирішенню цих питань я наразі не бачу.
Очікувано, що з початком війни проблем у ромських громадах Закарпаття тільки збільшилось. Багато ромів у місцях їх компактного проживання буквально голодує: зі слів дорослих, вони можуть їсти один раз в день, віддаючи кращу їжу своїм дітям. Якщо до війни вони могли виїхати на сезонні підробітки, наприклад, шукати металобрухт до інших регіонів України, або на заробітки за кордон, то зараз вони цього зробити не вже не можуть. А хорошої роботи в Україні не було і до війни для ромів, а що вже говорити про нинішню ситуацію.
Становище ромів на сьогодні, відколи себе пам’ятаю, є найгіршим. І розумію, що до вирішення ромських проблем по справжньому дійдуть руки нашої держави вже тільки після перемоги. А доти більшість ромських родин, особливо у сільській місцевості, буквально виживають. Одним із ключових напрямів підтримки ромських громад в умовах кризи є допомога з боку європейських країн, міжнародних гуманітарних організацій – хтось фінансово підтримує, хтось надає пряму допомогу продуктами, багато допомагають релігійні організації.
Ось до прикладу родина Жанни з Ужгорода, з мікрорайону Радванка: «До війни я якось могла існувати з тих коштів, які заробляла з місцевого сміттєзвалища, наразі це не реально», – говорила Жанна під час спілкування зі мною. Зараз усе завмерло, навіть така робота, ціни на метал упали. У жінки дев’ятеро дітей, чоловік помер. Майже всі діти мають певні проблеми зі здоровʼям, але найбільше з них страждає одинадцятирічний Коля. У нього цукровий діабет, і він вже багато разів був у комі через хворобу, не належне харчування та відсутність коштів на медикаменти. Також на його стан здоров’я впливають і умови проживання.
«Я вдячна гуманітарній допомозі, яку нам надавав німецький фонд EVZ вже майже два роки. Дуже важкі часи наразі. Особливо вдячна за ліки для мого хворого сина Колі», – каже Жанна.
Початок військових дій сильно вплинув на міграційні процеси в Україні, спричинивши найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. Ромські громади також опинилися в епіцентрі міграційних потоків.
Можу послатися на статистичні дані від Міжнародного благодійного об’єднання «Ромський жіночий фонд «Чіріклі», яке вказує, що у ході повномасштабного вторгнення вимушеними переселенцями всередині країни стали близько 50 тисяч ромів, а ще 100 тисяч виїхали за кордон. Вже майже три роки як люди продовжують беззупинно полишати рідні міста та шукати прихистку в інших областях України або ж країнах Європи.
Так як Закарпаття має спільні кордони з кількома європейськими країнами, то місцеві роми, у кого були паспорти, отримали змогу першими виїхати з України, злякавшись війни. За моїми спостереженнями, закарпатські роми емігрували до таких європейських країн як Німеччина (більшість проживає на таких землях як: Баварія, Баден-Вюртемберг та Нижня Саксонія), а також до Ірландії, Чехії, Угорщини, Нідерландів, Швейцарії та Великобританії.
Спілкуючись з ужгородськими ромами, які наразі проживають на півночі та у центрі Англії, наприклад, у таких містах як Манчестер, Лідс, Ротерем та Донкастер, то вони розповідають про теплий прийом з боку англійців. Ось наприклад, Еріка говорить: «Як завжди я очікувала упередженого ставлення до мене оскільки по мені видно, що я ромка, але ніхто на це і не звернув уваги. Я швидко орендувала житло та з легкістю працевлаштувалась. Я до прикладу працювала на складі одягу компанії «Sports Direct», за годину роботи я отримувала 11.50 фунтів, це прекрасно. Єдиний мінус – це медична система. Моя донька народила сина у Англії і про це можу сказати вам точно».
«До приїзду у Велику Британію я жив майже рік у Німеччині, в місті Штутгарт. У Німеччині ми отримували соціальну допомогу як біженці з України. Нам надали соціальне жило. Дякую за все німцям, але порівнюючи ці дві країни, можу сказати що мені більше до вподоби Англія самою людською атмосферою. Так, погода тут, легко кажучи, не дуже, але люди добрі, такого ще не зустрічав. Такої мультикультурності. Наразі я навчаюсь в університеті на факультеті бізнесу і менеджменту, ніколи не думав, що я колись буду мати можливість отримати вищу освіту у Англії та ще й безкоштовно», – каже Едгар Баджо.
Понад п’ятсот ромів з Ужгорода наразі проживають у південному Йоркширі, Англія. Всі працевлаштовані, діти відвідують школи, молодь навчається у коледжах та університетах. Активно інтегруються і навіть створили свою релігійну громаду. Я був здивований такої швидкою адаптацією наших закарпатських ромів у Англії.
Але попри все, від всіх я чув лише одні слова: «Сумую за Батьківщиною, за Україною, за Закарпаттям».
Автор: Віктор Човка
