Ми звикли читати історії тих, хто народилися в Україні, і допомагають тут зараз. Але історії тих, хто народився в іншій країні, але під час війни без вагань прийшов на допомогу – це теж не рідкість. Це інтерв’ю з Ксенією Гладенькою, волонтеркою та юристкою, яка за чотири місяці повномасштабного вторгнення встигла повоювати на інформаційному фронті, навчилася збирати кошти на допомогу українським біженцям та переселенцям, а також допомогла не одній ромській родині. Ксенія народилася у Білорусі, але давно живе за кордоном.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Посилення участі ромських жінок», який впроваджуеться за підтримки Diakonissalaitos. Думки та позиції, викладені у публікації, не обов’язково відображають офіційну позицію фонду Чіріклі.
Бути білорускою в Україні сьогодні – як це? Стикалися з упередженнями?
Деякий час мені було соромно за свій паспорт. І коли приїхала в Україну, то було нелегко його показувати. Просто я знала, що почнуться різні запитання, які ніяк не пов’язані з моєю діяльністю. А ще доведеться виправдовуватися через ті речі, які ніяк від мене не залежать.
Як ви дізналися про те, що почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
Напередодні цього ми з моїм знайомим українцем в Естонії розмірковували над тим, щоб створити правозахисну організацію для білоруських та українських біженців. Зрештою ми прийшли до висновку, що війни не буде. Я була впевнена у цьому! Але вранці 24 лютого мені зателефонував мій знайомий і сказав, що війна почалася. Я нічого не зрозуміла і навіть не повірила. Продовжила спати. Коли зовсім прокинулася, то почала усвідомлювати…
Чому не повірили?
Бо це просто не вписується у якісь норми міжнародного гуманітарного права, норми цивілізованого суспільства. Мені, як людині з правовою освітою, важко уявити, що війна може бути в 2022 році. Хоча самого визначення терміну “війна” у правовому контексті немає після 1945 року.
Те, що роблять російські військові – це геноцид і військові злочини щодо цивільного населення та військовополонених. Ми зараз бачимо незчисленну кількість порушень прав людини.
Порушення прав людини тільки з боку російських військових чи мається на увазі ще щось?
Не тільки з боку окупантів. Я декілька разів їздила у Запоріжжя. Там в одну з лікарень привезли дітей з інвалідністю, і наразі я намагаюся домовитися з представниками інших країн, щоб була можливість евакуювати цих дітей на безпечну територію. Українська влада не може визнати, що вона в чомусь схибила. При цьому вивезти дітей кудись українська сторона не може. До обласної адміністрації звертатися нема сенсу – вони не приймають, бо там майже всі виїхали.
Я з цього питання намагалася поговорити з заступником директора цього притулку, звідки привезли дітей, а також з директором Обласного департаменту охорони здоров’я. Мені нагрубили, накричали. Спілкуватися вони не готові. Під час неофіційної зустрічі з представником Запорізької обласної адміністрації, він запропонував звернутися до міністрів закордонних справ в Україні. Але я звернулася до посольства Норвегії, бо вважаю цю країну найдемократичнішою, і такою, де цінуються права людини. Але вже два тижні вони не відповідають.
Повернемося до цього питання згодом. Розкажіть, будь ласка, а як і чому Ви почали допомагати українцям?
Ураховуючи те, що я розумію, що нині Україна стоїть за всю Європу і за весь світ, я розумію, що тільки-но Україна переможе – впаде російський режим та білоруський теж.
Спочатку я працювала на інформаційному полі, в цифровій середі. Писала та постила правдиві новини. За деякий час у Таллінні була акція на підтримку українського народу, а наступного дня акція білоруської діаспори проти агресії РФ, бо різко почали гнобити білоруське населення. Я брала участь у цих заходах. Так все почалося.
Ви зачепили важливу тему – режим Лукашенка. Близько 1500 тисячі білорусів воюють у лавах ЗСУ. Яка їхня мотивація?
Я в Україні зустрічала білорусів серед військових. Мені здається, що білоруській та український народи завжди теплі стосунки. Мої знайомі білоруси, які живуть за кордоном, допомагають Україні як можуть. Організовують акції та протести, наприклад. Але є люди, які за кордоном вірять у російську пропаганду, бо вона дуже жорстка. У нас у Білорусі трохи прокинулися, бо ми пам’ятаємо свій 2020. Хоча у Білорусі теж значна пропаганда.
У нас такого незалежного медійного простору, як у вас, не було ніколи. Окремі опозиційні новинні портали – так. Але їх спонсорували закордонні донори. Хтось завжди має диктувати умови. Вільна преса – рідкість. «Наша Нива» – одне з найстаріших видань Білорусі. Воно спочатку виходило в друкованому вигляді, а зараз онлайн. Це опозиційне видання, у якому намагаються максимально правдиво висвітлювати новини. Наскільки мені відомо, головний редактор зараз у в’язниці.
Тож білоруси у більшості своїй підтримують українців?
За кордоном так точно, у самій країні – не знаю, я з ними не спілкуюся. Мій знайомий білорус, який живе у Норвегії, допомагає українським біженцям з правових та гуманітарних питань. Він працює без перерви, навіть коли самому важко.
Ба більше: коли я публікувала пости щодо збору на якусь допомогу, мені написала дівчина, яка має російський паспорт, але в Росії не живе. Вона надіслала кошти на підтримку села під Черніговом. І зазначила, що їй не треба фотозвіт. Їй просто було важливо допомогти, бо вона теж соромиться свого паспорту. І вона така не одна, таких багато. Адекватні росіяни є, але живуть вони поза межами Росії.
А від українців був якийсь зворотний зв’язок, коли Ви збирали допомогу для наших біженців?
Так, і в особисті, і в коментарях. Дівчина з Запоріжжя розповіла там про корупцію та крадіжку гуманітарки. Інші коментатори їй не повірили, і казали, що це якась проросійська брехня. Зараз цей випадок дуже відомий. Правда має бути правдою. Якщо це замовчувати, корупція залишиться і після перемоги.
Завжди знаходяться люди, які чимось не задоволені. Вони думають, що зробили б краще. Задля підтримки свого емоційного стану та рівноваги – я не звертаю уваги на негативні коментарі.
Ви також допомагали ромським родинам. Як це було?
Я познайомилася у гуманітарному центрі Львова з ромською родиною, чи навіть двома родинами, які просто жили разом. Помітила, як їх дискримінують волонтери. Тож ми обмінялися контактами, один спонсор надавав мені фінансування, а я купувала продукти і передавала їм. Потім списалася з Юліаном Кондуром і фонд «Чіріклі» також почав допомагати.
Я якось завітала до того будинку, де вони жили. Їм влада виділила житло, мовляв, «подякуйте, що хоч таке дали». А там штукатурка сиплеться на голову. Знову ж таки, мовчати про це чи говорити? У Львові зараз заборонили давати притулки ромським родинам. Я намагалася з’ясувати чому, а мені сказали, що з ромами багато проблем. А з іншими людьми проблем немає? Вони розуміють, що ромам нема куди йти, але все одно відмовляють. Про це всі знають.
Інша ромська родина ходила в адміністрацію теж з цього питання. Там 2 дівчини і 5 дітей. Їм теж відмовили у прихистку. Вони змушені якимось чином шукати гроші, бо їх не підтримують. Не можна ділити людей на хороших і поганих за етнічними ознаками. Дурні стереотипи.
Також, коли я приїжджала до Львова, я жила з ромською родиною парафії, де надають притулок і сьогодні, без расової дискримінації.
Яка історія, з тих, що Ви чули за час війни, найбільше вразила?
Я волонтерила на Київському вокзалі і чула там багато історій. Тоді я перестала читати новини, бо була не впевнена, що витримаю цей потік інформації. Слухала людей, від них усе дізнавалася. На очах однієї дівчини снарядом розірвало голову дружини її брата, а осколок потрапив в її племінника. Він вижив. Але заново вчиться ходити, говорити. Він теж все це бачив.
Важко виділити одну історію. Я запам’ятала цю історію найбільше, бо мене здивувало те, як вони зібралися з силами. Сила людського духа захоплює.
Звідки берете сили та ресурси?
Тут все просто: сили дають мені люди. У цьому сенсі я дуже егоїстична – люблю, коли мені дякують. І мені подобається, що я принесла користь, допомогла комусь.
Звідси і сили, і біль. Чи мені здається?
Я стараюся не думати про це. Іноді буває важко, коли мене звинувачують звичайні люди, кажуть, що я зрадниця. У мене для таких випадків є спеціальна маленька скринька, яку я взяла з Таллінна. Я зрізала туди шерсть свого кота. Діти, яким я допомагаю, дарують мені якісь іграшки, заколочки, резиночки. Знайомі дарують щось на пам’ять. Я все туди складаю і всюди ношу з собою. Коли стає зовсім важко, я її відкриваю, переглядаю все це і заспокоююся. Тоді я здаюся собі не такою вже і поганою білорускою.
