Валентина Золотаренко вже 10 років є ромською медіаторкою у Київській області та Києві. До повномасштабної війни вона допомагала ромам відновлювати та оформлювати документи, фіксувала та розглядала випадки дискримінації за етнічними та національними ознаками, а також була посередницею між місцевою владою та ромською громадою. Однак після 24 лютого діяльність Валентини різко змінилася. Далі – історія з її слів.
Я до останньої хвилини не вірила, що повномасштабне вторгнення буде. Навіть коли про це вже кричали “з кожної праски”. Пригадую, як напередодні початку наступу я довго не могла заснути – лягла лише о 5 ранку. І мене одразу розбудив телефонний дзвінок. Дивлюся, сусідка телефонує. Підіймаю трубку, кажу: “Що сталося?”. А вона мені: “Тітко Валю, ви що, спите? Війна на дворі. Ви не чуєте?”. Ми живемо в Київській області, тож саме тоді перші ракети летіли в бік Бориспільського аеропорту. Я виходжу на вулицю, а там така заграва – освітлює вулицю, ніби зараз день. Зайшла в хату, гукаю чоловіка: “Ти чуєш? Війна почалася”. Він увімкнув телевізор, а там вже кажуть, що наступають росіяни.
Ми не знали, що робити. Почалися дзвінки від знайомих з пропозицією виїхати з села. Нам було дуже страшно, але ми відмовилися. Не виїжджали з населеного пункту навіть попри “прильоти” поблизу нашого будинку. Хоч і триває десятий місяць повномасштабного вторгнення, емоції все такі ж гострі. Здається, що це було вчора.
Я працювала з внутрішньо переміщеними ромами ще у 2014 році, але зараз це сприймається зовсім інакше. Медіаторство змінилося у тому плані, що допомагати всім стало значно важче. Коли були перші хвилі ромських біженців, вони телефонували з проханням “підкажи-допоможи”. А коли ти сама не знаєш що робити, допомогти дуже важко.
Ми з командою були на звʼязку 24/7. Кожному, хто звертався, намагалися допомогти виходячи з їхніх проблем та запитів – координація, супровід, матеріальна допомога тощо. Кожну історію пропускаєш через своє серце, тому витримати це було дуже складно. Я трималася з останніх сил, зібравши всю волю в кулак. Відчувала таку відповідальність, тому не мала права розслаблятися. Люди ж потребували моєї підтримки, як я буду показувати свої емоції?.
Наприклад, був випадок, коли люди евакуювалися без речей та грошей, практично в чому були. Телефонують, кажуть: “Ми перебігли через ліс, але не можемо поїхати на транспорті, бо нема грошей”. Виявилося, що у когось з них була банківська картка з собою, “Чіріклі” швидко надіслали туди кошти й так люди змогли поїхати.
Також запамʼятався випадок, коли молода родина з трьома дітьми терміново хотіла виїхати зі свого села і час “підтискав”. Фонд виділив їм гроші на транспорт, вони встигли доїхати до Львова, а звідти до Іспанії. Телефонують, кажуть: “У нас залишилися кошти, як їх можна вам повернути?”. Я відповіла, що нам не потрібно повертати, і попросила переслати ці кошти їхнім батькам, які залишилися на небезпечній території.
До слова, ми ніколи не можемо точно знати у які умови людина попаде в тій чи іншій країні. Десь живуть у бараках, а десь у комфортних будинках. Памʼятаю, як на початку повномасштабного вторгнення одна ромська родина поїхала в Чехію. І коли вже знаходилися на пункті реєстрації, де їх мали розселяти, працівники відмовилися їх брати, побачивши, що це роми. Був пізній час, люди з маленькою дитиною були у розпачі. Телефонують, не знають що робити. Я звʼязалася з ромською активісткою, Олександрою Коряк, яка знається на розвʼязанні таких питань. Вона, своєю чергою, зателефонувала у цей приймальний пункт. За декілька хвилин працівники вийшли до цієї ромської родини, запросили у приміщення, зареєстрували та поселили.
Однак, слід зазначити, що я працюю у такому регіоні, де звертаються не так часто. У лютому-березні звернень було десятки, щоденно комусь треба була допомога чи порада. Але точну кількість скільком людям ми якось допомогли я не знаю, не рахувала. Мені важливий результат, а не кількість.
Мене дуже тішить, що зараз люди налаштовуються на те, що вони чогось мають досягти самостійно. Як-то кажуть: коли б не нещастя, не було б і щастя. Протягом усієї нашої багаторічної праці ми намагаємося не просто водити за руку та щось за них робити, а навчити їх виживати, знати свої права та боротися за можливості. І зараз, нарешті, ми бачимо результат цієї роботи. Роми навчаються бути самостійними та вирішувати свої проблеми. Це дорогого вартує.
Я завжди на звʼязку з тими, хто виїхав. Вони повсякчас телефонують і питають: “коли закінчиться війна?”. Я кажу: “Ви ж там у гарних умовах, а в Україні зараз нема роботи, все подорожчало, нема світла та опалення”. А вони відповідають: “Ну то й що? Зате там дім”. Всі хочуть додому – і дорослі, і діти.
Памʼятаю, які позитивні тези про ромів лунали, коли ті вкрали російський танк. Колись йшла вулицею, до мене підійшли люди, кажуть: “О, привіт! То ваші танк вкрали? А ти можеш “своїх” попросити, хай вони поворожать, щоб той чорт швидше вмер?”. Я жартую: “Всі тільки це цілими днями й роблять, все буде добре”. І це так підтримує дух. Віра дає людям силу рухатися далі.
Я так думаю, що багато чого вже змінилося у нашому суспільстві, і ще багато трансформацій буде після перемоги. Зараз часто лунає така думка, що українці зараз відчули те, що відчувають роми постійно. Коли, наприклад, виїжджають за кордон та стикаються з дискримінацією, непорозумінням. Тепер всі знають, що не можна ділити людей за якимись ознаками, ображати їх. І, відповідно, стереотипи не мають відігравати головну роль у нашому житті. Людина завжди має залишатися людиною.
І наше медіаторство після війни зміниться. Направлення буде іншим, тому що на часі будуть інші проблеми. Наприклад, ми будемо думати над тим, куди повертатися людям, якщо у них немає документів на житло чи землю. А якщо і житла вже нема? Як і за що відбудовувати? Ймовірно, буде якась окрема програма. Та й і цінності будуть інші. І всі ми подивимося одне на одного іншими очима.
